Сонце сяє, спалюючи світ.
Скрізь сухий, спекотний серпанок,
Степи скуйовджені, спраглі, сірі.
Сльози сохнуть, серце стискається,
Спека сковує сили.
Старий селянин, сивий, сутулий,
Ступає стежкою, спітнілий спекою.
Сонячний сніп сипле світло,
Сліпить, смикає струни страждання.
Склянка студеної, свіжої… —
Сон спокусливий.
Скелі стоять, спалені століттями,
Сухі, самотні, скам’янілі стражі.
Серед степу — струмок сріблястий,
Слабкий, скупий, співає стиха.
Селянин слухає, сподівається.
Спрага ссе серце, стомлює сили,
Свідомість спливає, сниться спасіння.
Скільки страждати?
Скільки сонце сяятиме?
Смеркання солодке, спокійне, синє,
Світанок свіжий — спокута страждань.
Селянин сідає, спираючись стомлено,
Склянку струмка сьорбає скупо.
Смак свободи, смак спокою,
Світ оживає, співає струмок.
Спрага стихає.
Спека слабшає.
P.S. Фото не ілюстрація до вірша. Це окрема робота з тією ж назвою.
